Дома виявилося що на сайті нинька нікого не було. Сумно... Почав вигадувати щось веселе. Не вигадується!
І раптом до мого "ГУУУГЛЯ" влізло щось страшне!!! "ЗАЛІЗНИЙ ЛЕВ"...
Ну думаю тут вже не сумно, а страшно має бути... Так ні! Залізній лев це сайт "Товариства Залізного Лева" і далі по тексту: " Метою діяльності "Товариства Залізного Лева" є створення правових, організаційних, економічних умов для відродження, охорони, збереження, розвитку та популяризації ковальського мистецтва у Львівській області та сприяння захисту і збереженню історичних пам’яток ковальського мистецтва."
СУМНО ?!!!! Дуже ....
Так ні! Зовсім смуток зник !!! Бо знайшов я на тому сайті файні знимки різних ковальських фестів, багато оповідей про ковальство і ...
... І КОВАЛЬСЬКІ КАЗКИ !!! От ними я і хочу поділитися.
ЯК КОВАЛЬ ПЕРЕМІГ ЗМІЯ
Жив колись змій. Він їв людей і не давав їм проходу. І врятував людей од цього змія один коваль. Збудував він недалеко від змієвого лігва собі кузню та й задумав, як би звести того змія з світу, звісно, щоб він людей не нівечив. От змієві, як той коваль кує в кузні, досадно, що іде від коваля стук. Прилітає змій до кузні, а вона зачинена залізними дверима.— Гей, ковалю, що ти тут ляпаєш, не даєш мені спати? Я тебе з'їм!..
— Що ж, то твоя воля. Не боронь тільки мені востаннє помолитись!
— Молись!
От коваль за молот та давай скоріше робити гвіздка.
— Чом же ти не молишся, а знову ляпаєш? — гукає змій.
— Та я молячись,— каже коваль,— ляпаю по ковадлу.
— Ну, швидше, а то в мене вже слина з рота тече.
— Зараз!
От зробив коваль гвіздка.
— Вже,— каже,— я готовий. Як же,— питає,— ти мене їстимеш? Ось в стінах є дірки (звісно, пробують свердла), так ти висолопи сюди язик, я сяду на його, а ти і проглинеш мене.
Згодився змій, висолопив у дірку язика, а коваль за гвіздка та й прибив зміїв язик до стіни. Змій сюди-туди — не одірветься. А коваль за гнуздечку та й загнуздав змія. Запріг його у плуга та й проорав, виорав поле і змія, звісно, улелекав. Люди зраділи та й собі давай корчувати ліс на поле.
КОВАЛЬ І БІДА
Жив-був собі коваль, який ніколи не знав біди. Принесуть, бувало, до нього люди роботу і нумо розповідати — той про свою біду, а той — про свою. Коваль і каже їм: «І яка то біда? Що воно таке біда? Ось уже, либонь, доживаю четвертий десяток на світі, а ще зроду не бачив біди. Доведеться, мабуть, на старості літ йти по світу та шукати біду: хочу хоч поглянути на неї». Прийдуть інші люди до нього в кузню і почнуть розповідати про свою біду й горе; а ковалеві так і кортить побачити самому біду.
«Треба таки подивитися, що воно таке за біда! Завтра, люди добрі, не приходьте в кузню: вже мене ви тут не застанете — піду по світу біду шукати». Наступного дня замкнув він свою кузню та й пішов. Йде та йде, йде та йде, зустріне когось і питає: «Чи не бачили, часом, де біда?» — «Ні, не бачили». Прямує далі. Зайшов уже в таку землю, що ні міста, ні села, ні куреня ніде не видно, а він знай іде. Вже нікуди зайти води напитися, вже й хліба в нього не стало, а він іде. Раптом бачить — стоїть хатинка. «Зайду, — гадає собі, — до цієї хатинки та хоч відпочину трошки». Зайшов — нема нікого. Ліг на лавці й заснув. А в тій хатинці жила одноока баба-людожерка. Прийшла баба в хатинку, бачить — лежить чоловік. «Здрастуй, здрастуй, молодцю! Я ще людського м'яса не куштувала!..» А він лежить собі. Підійшла баба до нього, помацала за ребра, коли він — худий-худющий. Вона й міркує собі: «Заріжу я барана, доки син прижене отару з поля, та нагодую його». Зарізала барана, нагодувала коваля й питає: «Чому це в тебе два ока?» — «А може, — каже коваль, — хочеш, щоб і в тебе було два?» — «Хочу». — «Я, — каже, — коваль: можу вставити друге око». — «Добре, — каже баба, — встав». — «То лягай на лавку: я нагрію долото». Лягла баба на лавку, а коваль нагрів долото, взяв у руки сокиру та як хрясне — і от око, яке було, й вискочило. Людожерка схопилася з лави та за ковалем. Він тоді чимшвидше кинувся в отару і сховався поміж баранами. Баба позачиняла скрізь усе, сама стала на воротах і стоїть — очікує коваля. Чекала вона, чекала — нема коваля. «Ну, — каже вона тоді синові, — час уже баранів у поле гнати». Почав син баранів у поле виганяти, а вона давай кожного обмацувати, щоб якось коваль не вийшов з баранами за ворота. Бачить коваль, що не випустить проклята баба, — вивернув кожуха вовною назовні, нацупив його на себе й поповз навкарачки. Підповз до неї. Вона помацала за спину: «Баран», — каже, і пропустила. Коваль вискочив за ворота та й кричить їй: «Не мацай більше, не мацай: я вже за воротами!» Почула баба голос коваля, схопила срібну сокиру і кинула в нього; сокира влучила в дерево і ввіткнулася в нього. Коваль підбіг до дерева й хотів було вийняти ту сокиру і забрати з собою; схопився за неї рукою, а рука так і прикипіла до руків'я. Біжить людожерка до коваля, зубами скрегоче, з’їсти його хоче. Бачить тоді коваль, що ось вона - біда, відтяв собі руку і втік.
"Коваль клепле, доки тепле."
Немає коментарів:
Дописати коментар